Конспект історії України

Михайло Брайчевський

1993

ПЕРЕДМОВА

Однією з найприкріших сторін сучасності є позосталі з минулого “білі” та “чорні” плями. Перші - прогалини в наших знаннях, ті історичні реалії, які в часи культу особи Сталіна та брежнєвської стагнації потрапили під заборону, були табуйовані й протягом кількох десятиліть тотально замовчувалися. Другі - наслідок брутальної фальсифікації, дешталтування історичного прогресу, безсоромного припасовування дійсності до бажаної й “височайше” затвердженої схеми.

Ліквідація тих плям - справа копітка, тривала, а часом і гостро болюча. Щоб реалізувати її, потрібно створити вірогідну історіософічну концепцію, передусім - визначити чинники, які de facto керують історичним процесом, демонструючи не лише напрям розвитку, а й конкретний перебіг подій та явищ. Центральною проблемою вважаємо визначення місця української історії в системі загальнолюдського поступу. Упродовж століть нашій свідомості нав’язувався розгляд історії України як безпосередньої частки не світової, а російської історії. Без подолання цієї тенденції побудова нової концепції нашого минулого ледве чи забезпечить очікувані результати.

Українська наукова історіософія виникла й сформувалася в другій половині ХІХ століття. Першим репрезентантом її вважаємо Володимира Антоновича – одного з найвидатніших європейських учених тієї доби. Та з цього не випливає, що історики попередніх часів не розуміли закономірностей історичного процесу й були байдужі до питання чинників, які зумовлюють суспільний прогрес. Проте вони бачили ці чинники поза межами об’єктивних процесів, шукаючи причину кожного явища у сфері суб’єктивних імпульсів.

Середньовіччя залишило нам у спадщину теорію божественного провіденціалізму - відповідно до неї історичним процесом керує воля Вищого Розуму (Бога). Шляхи подолання цієї концепції за доби романтизму вбачали в заземленні та репрезентантності тієї верховної волі. Бог діє не власними силами, а через поведінку конкретних осіб, що виступають в ролі вповноважених абстрактних сил (добра і зла). Діалектика тих понять, втілена в міфологізовані (антропоморфні) образи Бога і Диявола, зумовила те, що реальну діяльність кожної людини - творця історії (так само, як і активність народних мас, що складаються з тих-таки конкретних осіб) розглядали у сфері тяжіння однієї з конфронтуючих сторін, а тому і панування з боку вищих носіїв її.

Унаслідок цього історичний процес у свідомості ідеологів романтизму перетворювався на арену перманентного змагання між представниками основних етичних категорій, а відтак - на калейдоскоп суб’єктивних проявів людської психіки; проблематика із сфери чистого пізнання переходила до сфери моральних схем та настанов.

До того цілком логічно додавалася проблема детермінованості людської волі. Справді, на перший погляд, кожний індивідум діє (чи щонайменше прагне діяти) цілком вільно, на власний розсуд, керуючись лище власними інтересами, бажаннями, прагненнями тощо,

Філософія позитивізму внесла в цю проблематику істотні зрушення. Історичний процес дістав об’єктивістську підвалину: було сформульовано тезу про закони соціального розвитку, дія яких не підвладна суб’єктивним чинникам. Ідея зумовленості людської поведінки дістала принципово ствердну відповідь.

Конкретні інтерпретації були різні. За головний чинник історичного процесу брали, скажімо, суспільний поділ праці. Або розвиток форм власності, тобто панування людини над матеріальним світом речей. Або зростання демографічного потенціалу. Або еволюцію родинних стосунків. Або навіть діяння природних сил. і т.д. Спільним було те, що дію всіх тих чинників вважали об’єктивною, і це розглядали як ключ до однієї з найскладніших і найпекучіших таємниць буття.

Середина ХІХ століття ознаменувалася виникненням марксизму, який претендував на створення довершеної й всеосяжної системи історичного детермінізму. По суті, це було доведенням до краю позитивістської концепції.

Безсумнівно, праці Карла Маркса становлять важливий щабель у розвиткові соціальної думки. Сьогочасна тенденція (наслідок перегляду скомпрометованих ідеологічних догм) - узагалі заперечувати марксизм як наукову теорію – навряд чи заслуговує на підтримку або схвалення. Завдання критики - лище очистити справжній марксизм від тих надмірностей і метафізичної зашкарублості, що їх внесли до Марксової теорії її фанатичні послідовники та шанувальники. Тих надмірностей і догматичних настанов, які, зрештою, призвели до спотворення й раціональної суті вчення, перетворивши його на власну протилежність.

Біда почалася не тоді, коли основоположники марксизму виробляли свою теорію. Біда прийшла тоді, як марксизм було проголошено “революційним переворотом у свідомості суспільства”, своєрідною точкою відліку в царині розумового поступу людства.

Кожна наука і кожне наукове осягнення передбачає чітко визначену постановку проблеми; формулювання питання, на яке пропонується дати відповідь. Безсмертною заслугою Міколая Коперника, скажімо, є геліоцентрична система Всесвіту, Чарлза Дарвіна - теорія еволюційного розвитку органічного світу, Дмитра Менделєєва - періодична таблиця елементів. Кожне таке осягнення потребує визначення не тільки меж, у яких воно себе виявляє й стверджує, а й інформативного простору, за яким воно втрачає актуальність. Не може бути, приміром, дарвіністської астрономії або коперниківської соціології - компетентність Дарвіна чи Коперника на ці галузі знання не поширюється.

Основна вада марксизму полягала в тому, що його компетентність відповідно до опінії правовірних послідовників принципово не знала ніяких меж, а саме вчення було оголошено універсальною теорією, що мала покривати собою всі наукові дисципліни - як природничі, так і суспільні – та й ще становити в кожній з них основоположний рубіж.

Але що могло б означати словосполучення “марксистська астрономія?” Або “марксистська ботаніка?” Або “марксистське мовознавство?” Який сенс шукати марксистські настанови в математиці, хімії, медицині?

Поняття марксизму поділилося. Виникли ніби два “марксизми” - з одного боку, наукова теорія, що пропонує реальне й докладно обгрунтоване розв’язання конкретних, чітко сформульованих соціологічних проблем, з другого - релігійне вчення сектантського кшталту, вороже будь-якій науковості, базоване на домініканській концепції насильства у сфері духовного життя із суворим додержанням культового ритуалу.

У межах науки все гаразд. Кожна наука має в своєму розпорядженні надійний метод пізнання, який є гарантом істинності стверджуваних положень. Гірші справи - з релігією. Тут, власне, єдиний критерій істинності - віра, що спирається на авторитет. Звідси - тенденція до цитатництва, пошуки в літературній спадщині класиків марксизму- ленінізму хоча б побіжних висловлювань з приводу того чи іншого сюжету, здатних засвідчити його лояльність щодо марксистської цнотливості, А втім, здебільшого такі шукання лишаються безперспективними: основоположники вчення не здужали забезпечити всі наукові дисципліни потрібними настановами, тим паче – на століття вперед.

Після жовтневого перевороту марксизм було утверджено в ролі єдиної теоретичної основи, найпередовішої в світі “радянської науки”, обов’язкової для всіх ідеологів, без жодного винятку. Відступ од офіційно схваленої доктрини загрожував серйозними наслідками - аж до фізичної розправи. Однак лишалося сакраментальне питання: що вважати марксизмом, а що - відступом од нього. Особливо в галузі фізики, біології, хімії, математики, тобто там, де пошуки цитат лишаються безрезультатними? Хто міг би взяти на себе функцію безпомилкового судді?

У 30-х роках У безпосередньому зв’язку з культом особи було “розв’язано” й проблему носія “істини в останній інстанції”, Ним, звичайно, виявився великий вождь усіх часів і народів”. Й Сталін став найвищим арбітром і монополістом інтерпретацій та тлумачень, чию вказівку вважали непорушною, безумовною, беззастережною, такою, що не підлягає ані критиці, ані обговоренню по суті, Її дозволялося тільки вивчати і застосовувати в процесі практичної діяльності.

Та повернімося до науки. Що ж становить справжню суть марксизму, давно визнану всією світовою наукою? Фрідріх Енгельс, виступаючи з промовою над труною Карла Маркса, чітко сформулював думку про основні теоретичні заслуги свого друга. По-перше, Маркс зрозумів: щоб займатися наукою, релігією, політикою, мистецтвом, людина повинна їсти, пити, мати дах над головою, одне слово, задовольняти свої матеріальні потреби. По-друге, він створив наукову теорію тогочасного капіталізму, з’ясував і пояснив таємницю додаткової вартості. Саме в цьому (а не в теорії пролетарської революції, не в ученні про диктатуру пролетаріату) полягає заслуга основоположників марксизму.

Отже, говорячи про марксистську історіософію, фіксуємо насамперед ствердження пріоритету матеріального виробництва (тобто економіки) перед усіма іншими формами суспільної діяльності. Відповідно до цього на другий план було відсунуте духовне життя, міжнаціональні стосунки, а подекуди й законотворчу діяльність держави.

Марксизм став не тільки теоретичною платформою, а й суто практичним ученням, покликаним проторувати людству шлях до “світлого майбутнього”. Претензії на функцію керівництва дією (згадаймо афоризм К.Маркса: “досі філософи тільки пояснювали світ, а завдання полягає в тому, щоб його змінити”) становили один з найпривабливіших і водночас найілюзорніших складників “наукового соціалізму”. Основоположники теорії та її неофіти, щиро певні того, що їм пощастило пізнати закони історичного розвитку, активно складали прогнози на майбутнє, передрікаючи перемогу комуністичного ладу і відповідно крах капіталістичної системи. Як відомо, ці прогнози в основі своїй реально не справдилися.

Маркс і Енгельс вважали, що соціалізм має прийти на зміну капіталізмові внаслідок світової пролетарської революції. - Цього не сталося. Те, що тепер називають “соціалізмом”, було проголошено в “окремо взятих країнах”.

Маркс і Енгельс вважали, що ланцюг капіталізму має розірватися в економічно найрозвиненіших країнах (Англія, Франція, Німеччина, США тощо). Цього не сталося. Суспільні перевороти під соціалістичними гаслами перемогли переважно у відсталих країнах - у Росії, Китаї, Монголії, на Кубі і т.д.

Маркс і Енгельс стверджували, що перемога соціалістичних сил має спричинитися до відмирання державності. Цього не сталося. Навпаки, за прокламованого соціалізму держава безмежно розширила свою компетенцію, узурпувала практично всі важелі громадського життя (зокрема й господарство).

Маркс і Енгельс вважали, що перемога соціалізму спричинить небачене піднесення всіх сторін суспільного буття, тимчасом як капіталістичний лад, утративши свої прогресивні потенції, здатний лише гнисти й розкладатися. Дійсність показала протилежне: “загниваючи і розкладаючись”, капіталізм і далі нормально поступував, а урочисто проголошений соціалізм завів народи, що зробили “соціалістичний вибір”, у глухий кут загальносуспільної кризи.

Маркс і Енгельс гадали, що перемога нового ладу забезпечить людству незрівняно вищий рівень матеріального й духовного життя. Сталося навпаки: соціалістична революція всюди призвела до різкого зниження життєвого рівня, матеріального зубожіння, падіння духовної культури, моральної деградації, до панування брехні й облуди. За передбаченнями Маркса й Енгельса соціалізм мав стати царством соціальної справедливості й загального добра, у якому не лишатиметься місця для злочинності, для в’язниць і кайданів. Цього не сталося. Натомість нечуваного поширення набули корупція, зловживання службовим становищем, казнокрадство, непотизм і кумівство, станові привілеї верхівки, перед якими бліднуть привілеї можновладців.

Маркс і Енгельс твердили, що соціалізм буде царством свободи й всебічного розвитку вільної людини- творця. Сталося протилежне. В умовах побудованого соціалізму країна перетворилася на суцільний концентраційний табір, царство страху, терору.

Маркс і Енгельс вважали, що з ліквідацією визиску людини людиною та класової нерівності зникне проблема міжнаціональних відносин, а натомість утвердиться нічим не обмежений інтернаціоналізм, який у віддаленій перспективі зумовить злиття народів у єдину загальнолюдську націю з єдиною загальнолюдською мовою. Цього, не сталося. Навпаки, ХХ століття минає під знаком націоналізму та національно-визвольних воєн, розпаду великих колоніальних імперій, здобуття народами (великими й малими) державної незалежності. Кричущий розрив між декретованою ідеологічною догмою і реальним ходом історії, звичайно, не міг лишитися поза увагою вітчизняної історіософії. Нормальним наслідком того усвідомлення мав би стати перегляд кабінетної схеми й відмова од урочисто проголошених постулатів, які виявилися хибними й не витримали випробування часом. Та що тоді зосталося б від самої суті ,докорінного перевороту в свідомості”? Один з найприкметніших проявів псевдомарксизму – міфологія та міфотворення; переконання, що історичне минуле можна конструювати на свій смак і розсуд. На ті історичні реалії (події, особи, інституції, процеси тощо), які були не до вподоби начальству, накладалося табу. І навпаки, те, що хоча й не існувало реально, але вважалося бажаним для керівництва, проголошувалося святою істиною. Замість історичної правди декретувався міфологічний догмат.

Так формувалася ситуація, з якою українська історіографія прийшла на середину 80-х років. Ситуація, суть якої становила ,височайше стверджена” фікція і брехня, а сам історичний процес окреслювався як суцільна низка білих дір і різноколірних фальсифікацій. Зрозуміло, сучасний стан нашої науки неприпустимий і потребує докорінного зламу. Завдання виправлення й коригування ситуації, як завжди, має два взаємно пов’язані аспекти: деструктивний і конструктивний. З одного боку, потрібно вивірити набутки більш як півстолітньої творчої праці істориків, щоб усунути хибні уявлення, ненаукові та позанаукові твердження, свідомі й несвідомі інсинуації, вимушені й навмисні фальсифікації. А з другого - на місце подоланого й відкинутого маємо поставити щось нове, вірогідне, точно виважене методом справді наукового аналізу. Обидва ці аспекти мають реалізуватися одночасно й рівнобіжно. Проголошене свого часу гасло “до основанья, а затем…” ні до чого доброго не привело і не приведе.

Завдання не з легких. Воно потребуватиме тривалого часу й чимало зусиль. Сподіватися на кардинальне й блискавичне розв’язання всіх (чи бодай основних) проблем було б надто наївно. Українська історична наука - якщо вона хоче бути наукою — повинна виробити нову концепцію (передовсім методологічну й філософську). Вжитий нами термін “нову” зовсім не означає, що маємо огульно заперечити набутки минулих часів від Нестора Літописця до радянського академіка Скаби. Аж ніяк. Наша історіографія, представлена такими іменами, як Михайло Максимович, Микола Костомаров, Володимир Антонович, Михайло Грушевський, Дмитро Багалій, Іван Крип’якевич та інші, має неабиякі досягнення, що могли б зробити честь будь-якій національній школі. У їхніх працях знаходимо чимало такого, що зберігає свою актуальність і в наш час, тож підлягає безумовному збереженню. І перекреслити ту діяльність не здужають подвиги ніяких Маланчуків та Білодідів.

Вироблення такої концепції методом колективної праці неминуче призводить до теоретичної несумісності, до суперечок, що раз у раз загрожують перерости в конфліктні ситуації, оскільки думки фахівців збігаються далеко не завжди. А це спричинює брак належної глибини й зниження оригінальності пропонованого викладу. Прагнення забезпечити щонайвищу міру компетентності заходить у суперечність із загальною ситуацією, про яку мова, - відсутністю надійно розробленої системи, котру з щирою душею можна було б покласти в основу серйозних курсів, полишивши на авторів тільки літературну оболонку. У наш час важко бути фахівцем і кам’яного віку, і античності, і феодальної України-Русі, і Хмельниччини, і доби капіталізму, і радянського періоду. А підкреслений професіоналізм із переходом через певну межу загрожує дилетантством. Тоді з’являється дилема початкової (вихідної) стадії: або занурення в неосяжне море конкретних проблем, процесів, фактів, інтерпретацій з ризиком піти на чиємусь поводі, або створення власними силами найзагальнішої схеми на історіософічному рівні, спроможної бути надійним інструментом історичного дослідження, базованого на глибокому вивченні наявних джерел. Що обіцяє кращі перспективи: синтез, тобто вироблення історіософської схеми, на яку надалі маємо накладати реальні історичні знання, чи аналіз - ретельне розроблення фактологічної бази, наслідком чого стало б конструювання загальної системи? Діалектика дослідження потребує органічного поєднання і одного, і другого, але теперішній стан історіографічних справ висуває на кін першу альтернативу.

Сьогодні в нас немає виробленої загальноісторичної концепції. Колишня луснула; хої у ній було Чимало слушного. Тепер ми опинилися між стільцями й висимо в повітрі. Звичайно, таке становище навряд чи може когось задовольнити. Та сказати легще, аніж зробити. У цьому напрямі вже дещо діється. Повертається народові заборонена донедавна українська історіографія. Видаються праці Костомарова, Антоновича, Грушевського та інших. Але цього замало. Костомаров - ще середина ХІХ століття, Антонович - друга половина, Грушевський та Яворницький - кінець ХІХ - перша третина ХХ століття. А що далі? Адже наука не стояла на місці. З’являлися нові джерела, нові ідеї, нові концепції. Усе Це треба узагальнювати, досліджувати, – систематизувати. Попереду - численні дискусії, зіткнення різних поглядів. Без цього наука не може розвиватися й поступувати.

Позитивні зрушення помітні вже тепер, зокрема у виробленні загальної (історіософської) концепції історії України. Готується до видання низка узагальнюючих праць та курсів, переглядів, переважно колективних. Але в науці колективні праці здебільшого є злом. Розбіжність думок і переконань серед фахівців породжують суперечки, що часом загрожують перерости в теоретичні конфлікти. Долати їх доводиться через взаємні поступки. Але в науці поступки - річ неприпустима. Наука - не Сорочинський ярмарок, де можна торгуватися, а поступки ведуть до замовчування принципово важливих сюжетів, відтак - до нових білих плям.

Тому в мене з’явилася думка виробити (принаймні для самого себе) наскрізну концепцію, яка б охоплювала весь історичний шлях України звід палеоліту до перебудови. Звичайно, йдеться не про “істину в останній інстанції” (такої не буває), а про конструювання схеми, вільної од суб’єктивних суперечностей, непогодженостей, непорозумінь; про створення праці, написаної – від початку й до кінця - однією рукою.

І. ПЕРШОПОЧАТКИ ЛЮДСЬКОГО ЖИТТЯ В УКРАЇНІ

Людина з’явилася на терені України понад мільйон років тому. Власне, людське суспільство тоді лише формувалося. Навіть фізичний тип Homo sapiens (людина розумна) склався пізніше.

Найдавніші рештки людського життя в нас належать до епохи нижнього палеоліту (стародавнього кам’яного віку). Їх виявлено в Надпоріжжі та Середній Наддністрянщині. Цій добі (за археологічною термінологією - ашель) відповідає фізичний тип синантропа - перший крок, який визнаємо за власне людський.

Україна не входила до ареалу антропогенезу - області, де відбувався початковий процес олюднення мавпи. Тут (принаймні досі) не трапилося ані вихідних біологічних форм - тих мавпоподібних істот, що могли б претендувати на ролю наших предків, ані речових залишків, що характеризують давніші періоди (шельський та дошельський). Отже, людина в нашій країні з’явилася на третій або четвертій стадії антропогенезу, який за сучасними уявленнями розпочався в Екваторіальній Африці.

Шлях первісного залюднення сучасної України пролягав через Передній Схід та Кавказ. Там, в Абхазії, виявлено найдавніші рештки людського життя.

Тогочасні природні умови істотно відрізнялися од теперішніх. Підсоння було порівняно тепле й вологе. Великі простори вкривали широколисті ліси, луки. Тваринний світ характеризувався такими формами, як стародавній слон і слон- трогонтерій, носоріг, гіпопотам, шаблезубі лев та тигр, печерний ведмідь тощо.

Доба нижнього палеоліту відповідає початковій стадії вселюдської цивілізації, коли наш предок уперше взяв до рук штучно оформлене знаряддя. Історія починається там, де людиноподібна істота вдається до обробки каменю та інших природних матеріалів. Завдяки цьому археолог виявляє незаперечний слід у вигляді безпосередніх решток первісної індустрії, що їх сучасна наука називає артефактами. Перші примітивні знаряддя, шматки кременю, кварциту, обсидіану та інших придатних для пластичної обробки порід, неутилізовані відходи виробництва надійно фіксують діяльність, яку маємо всі підстави вважати за принципово людську.

Правда, деякі дослідники гадають, що кам’яному вікові передував , дерев’яний”, коли наші предки користувалися сяк-так обробленими знаряддями з дерева (загостреною палкою, довбнею, плетивом з лози тощо). Одначе дерево – матеріал, що, практично не зберігається в землі, тому жодні вироби з нього до нас не дійшли. Отже, про ,дерев’яний вік” можна говорити хіба що в плані абстрактного здогаду, а втім, не позбавленого логічної основи та цілком припустимого. Як відомо, людину створила праця. Та не кожну цілеспрямовану дію, що потребує певних зусиль, можна визнати за трудову. Інакше й тварин мали б проголосити трударями, адже й відшукування їжі, і полювання, і спорудження житла (гнізда, нори тощо) є такими цілеспрямованими діями. Справжня праця починається з виготовлення знарядь. А це, своєю чергою, передбачає певний рівень розумового розвитку - здатність усвідомити причиновий зв’язок між явищами. Власне, з цього починається процес мислення - те, що відрізняє людину од найрозвиненіших тварин. Справді, аби вдатися до виготовлення знарядь, наш волохатий предок мусив, з одного боку, усвідомити реальний зв’язок між витратами енергії, потрібними для обробки каменю або палки, і тими вигодами, які обіцяє застосування інструментів, а з другого - розуміти, які саме дії потрібні, щоб досягти бажаних наслідків. Інакше кажучи, він мав оволодіти Хоча б первинним, нехай примітивним, методом. Ці два поняття - причиновий зв’язок і метод - стали наріжним каменем прадавньої філософії та початкового світогляду. Користування штучно створеними знаряддями зумовило Справжній переворот у ході загальнолюдського прогресу. Доти успіх практичної діяльності кожної конкретної істоти залежав від ступеня досконалості її фізичної будови. Отож, діяв відкритий Ч.Дарвіном закон еволюції: у боротьбі за існування виживає найдовершеніший організм. Тепер почали діяти інші закони, оскільки успіх практичної діяльності залежав уже від ступеня досконалості технічних засобів, якими володіє той чи інший індивід. Отже, еволюція біологічна мусила поступитися перед еволюцією соціальною зі своїми специфічними закономірностями.

Переважною формою виробничої діяльності за доби нижнього палеоліту було збирання. Наші предки живилися корінцями, ягодами та іншими плодами, збирали слимаків, їстівних комах, пташині яйця. Поступово щораз більшу ролю відігравало полювання, зокрема на великого звіра. Тогочасні люди не знали ані одягу, ані спеціально збудованих жител. Жили великими гуртами кревних родичів, які помалу формувалися в племена.

Людина - істота колективна, навіть стадна. Вона надто слабко пристосована до фізичних умов існування. У неї нема ні пазурів та іклів тигра, ані швидких ніг зайця, ані надзвичайно розвиненого нюху собаки. Вижити поодинці вона не змогла б. Кожна первісна орда становила собою ізольований світ, що не мав стосунків з іншими колективами, а відтак мусив розраховувати тільки на самого себе. Велика розосередженість людності робила навіть випадкові контакти епізодичними.

Єдиним типом кам’яного знаряддя доби нижнього палеоліту було ручне рубило - кам’яне ядрище, якому способом цілеспрямованого оббивання надавали мигдалеподібної форми. Це універсальне знаряддя виконувало функції і сокири, і кайла, і метального каменя і т.д. Воно вичерпувало весь арсенал технічних засобів епохи. Ним обробляли дерево, копали землю, розколювали кістки, а в разі потреби застосовували як зброю. Це було те скромне зернятко, з якого поступово виросло й розвинулося пишне дерево сучасної цивілізації.

Технічний поступ на ранніх стадіях розвитку йшов дуже повільно. Виникнення людини за теперішніми уявленнями припадає на добу, віддалену од нашої приблизно на один мільйон років. Першим кроком на тому шляху було оволодіння вогнем, що сталося близько 100 тисяч років тому. Отже, дев’ять десятих загальнолюдської історії пішло на той перший осяг людського розуму, на все інше лишилася одна десята - включаючи сюди не тільки лук та стріли чи залізну сокиру, а й атомні реактори, і космічні кораблі, і лазери, і комп’ютери і всілякі інші дива новочасної техніки.

Доба середнього палеоліту починається з підкорення вогню. В археології вона має умовну назву мустьє. В Україні тогочасні пам’ятки виявлено в різних районах - на Дніпрі (зокрема - у Надпоріжжі), на Волині, Закарпатті, Наддністрянщині, Донбасі. Подекуди знайдено й рештки самої людини, зокрема в деяких печерних постоях Криму (Кіїк-Коба, Старосілля, Фатьма-Коба). Ці рештки належать до типу неандертальської людини, що становить проміжну ланку між попередніми примітивнішими формами (пітекантроп, синантроп) і сучасною людиною.

У той час у Європі відбуваються глибокі зміни природно- географічного ландшафту. Клімат холоднішає, ліси зникають, лише в долинах річок зберігається деревна рослинність; теплолюбна фауна поступається місцем перед холодолюбною, представниками якої були мамут, волохатий носоріг, північний олень. Усе це впливає на умови людського життя. Будуються перші житла. Де для того були можливості, - заселюються печери. З’являється одяг із звірячих шкур як засіб захистити тіло від холоду. Дуже актуальну проблему в цих умовах становить застосування вогню. Воно було початком тривалої епопеї підкорення природних стихій. Хоч як парадоксально, але першою піддалася людині найбільш руйнівна і свавільна стихія. Воду було поставлено на службу первісному суспільству за доби неоліту, коли з’явилися перші човни-довбанки. Землю наші предки стали обробляти в часи неолітичної революції, а найлагідніша стихія - повітря - найдовше чинила опір і орилася вже в історичні часи з початком повітроплавства. Способи добування вогню на ранніх стадіях історії були різні. Один з найпоширеніших - викрешування за допомогою двох кремінців. Крім цього, застосовували тертя двох шматочків дерева, висвердлювання за допомогою палиці з лучковим приводом, вишкрябування тощо. Важко переоцінити значення вогню в житті первісної людини. Завдяки йому наші предки могли варити або пекти їжу, а це значно підвищувало якість харчування. Вони дістали надійний захист від диких звірів. Вогонь давав змогу ефективно боротися з холодом. Нарешті, штучне освітлення. подовжувало робочий день і тим відкривало нові творчі можливості. Усе це мало активний вплив на подальший поступ. Технічне осягнення середнього палеоліту полягає у функціональній диференціації знарядь. На зміну універсальному рубилу приходять спеціалізовані інструменти – гостроконечник іскребло. Перший мав гострий робочий кінець, друге – видовжене й заокруглене лезо. Крім того, утилізуються скалки, що раніше йшли у відходи. Використовують також ядрища (так звані нуклеуси) - ті шматки кременю, з яких сколювали заготівки. Наступна стадія - верхній палеоліт - це доба, коли формується сучасний тип людини й виникає родовий лад. Пам’ятки з того часу відомі сотнями в усіх регіонах України. Найзнаменитіші - Кирилівська стоянка в Києві, Гінцівська на Полтавщині, Мезинська на Чернігівщині, Добранічівська та Межиріцька на Черкащині та інші. Тоді людство знову переживає істотні зрушення. Основною формою господарської діяльності стає полювання на великого стадного звіра. Численні кістки мамута, носорога, бізона та інших тварин (велика кількість їх незмінно трапляється під час. розкопок на стоянках) - трофеї первісних мисливців,

Колективні форми полювання потребували більшої згуртованості людських колективів. Поселення змінюють свій характер. Це тепер тривалі стійбища, які складалися з кількох жител на кшталт північних чумів або індіанських типів. Їх будували з великих дерев’яних жердин, укритих шкурами тварин, як будівельний матеріал використовували також великі кістки - черепи та бивні мамута, кінцівки тощо.

Техніка обробки каменю вдосконалюється. Раніше використовувалося переважно ядрище, якому за допомогою сколів надавали певної форми. Тепер, навпаки, основною заготівкою стали скалки, з них робили різні інструменти, що набувають дальшої спеціалізації - вістря, різці, скребачки, гемблі тощо. Поряд з каменем починають широко вживати як матеріал кістку.

Родовий лад являв собою першу в історії завершену систему соціальних відносин. Родом називаємо екзогамну групу родичів, усередині якої статеві зносини суворо заборонялися – у такий спосіб суспільство убезпечувало себе від кровозмісництва й фізичної деградації. Лік рідні вели за жіночою, материнською лінією. Цим визначався і характер шлюбу: не жінка йшла до роду мужа, а навпаки, чоловік ставав членом жінчиної громади.

Екзогамність роду визначала неможливість його ізольованого існування. Потрібні були щонайменше два роди, аби вони могли себе відтворювати. Практично їх бувало більше – 8, 10, 12 і т.д. Отож, рід і плем’я нерозривно пов’язані й принципово неможливе існування родової общини поза племенем. Тому неслушна думка деяких дослідників про поступове об’єднання родів у племена. У дійсності, навпаки, племена поділялися на роди.

Цей процес був тривалий і складний. Прямолінійна схема, що її понад сто років тому запропонував Л.Морган, і в якій ставилося за мету витягти в єдиний генетичний ланцюжок усі відомі нам відміни родової організації, занадто спрощує проблему. Насправді такі явища, як австралійська система шлюбних класів, полінезійська родина пуналуа, ганованська . система споріднення, ранні вияви полігамії (багатожінства) та поліандрії (багатомужжя) і т.д. - радше закостенілі відхилення од нормального шляху розвитку, аніж послідовні етапи еволюції.

В умовах первісного суспільства родина була, по суті, єдиною формою соціальної організації. Отже, рід являв собою універсальний колектив, виконуючи не лише шлюбні, а й господарські, релігійні, а згодом - військові та охоронні функції. Ідеологія палеолітичної людини мала синкретичний характер. Наука (або, точніше, позитивні знання), релігія, мистецтво, мораль – усе це було злите в єдиній системі, де, однак, домінувала релігія. Ї це, поза сумнівом, було цілком закономірно.

Думка про “дорелігійний” період в історії людства, що була декретована в радянській науці й активно пропагувалася шанувальниками та адептами квазіатеїзму, є очевидною нісенітницею. Релігія - це перекручене, фантастичне уявлення про навколишній світ, у якому природні сили й процеси набувають характеру надприродних. Вона виникає через нездатність первісної людини правильно усвідомити світ. Якщо прийняти тезу про дорелігійний період, то виходить, що пітекантроп, синантроп або неандертальська людина, на відміну , скажімо, греків античної доби або від ідеологів Ренесансу, мали неперекручене, недеформоване уявлення про світ, у якому природні сили та явища не набували фантастичного забарвлення. Цілковита недоречність такої думки не потребує спеціальних доказів. Найдавнішою системою в історії розумового поступу людства був анімізм. Розвиток думки йшов у напрямку абстрагізації, узагальнення життєвих вражень. Спочатку кожний процес, кожна подія діставали свою індивідуальну причину, що не могла мислитися інакше, ніж вияв неусвідомленої ближче волі, подібної до людської. Кожне природне явище набувало свого духовного двійника, свою душу (латинське anima, звідси й назва). Стадіально ця ідеологія припадає якраз на добу палеоліту.

Однак поступово людина вчилася узагальнювати свій досвід. Подібні явища діставали спільну причину - так формувався первісний політеїзм (багатобожжя). Бог блискавки розумівся як узагальнена причина всіх блискавок. Бог вітру - як абстрагована ідея всіх повітряних течій і т.д. Первісні тотеми символізували тваринний світ, який відігравав особливо значну ролю в житті прадавніх мисливців.

Водночас людина прагне до активного втручання в природні процеси. Найпримітивнішим і дуже наївним виявом того прагнення була магія, що грунтувалася на двох засадничих принципах: 1) частина замінює ціле та 2) подібне породжує подібне. За допомогою системи символічних дій наші предки намагалися впливати на об’єктивний хід справ. Скажімо, уражуючи списом зображення звіра, вони сподівалися, що це допоможе їм уполювати бажану здобич.

Початки абстрактного мислення знаходять відображення в зародках математичних ідей, фіксованих деякими палеолітичними зображеннями (ідея кількості й лічби, ідея ритму, ідея міри та вимірювання, ідея кута і нахилу і т.д.), а також уявлення геометричних форм (відрізок прямої, точка, квадрат, трикутник тощо).

З першими ідеологічними системами було пов’язане зародження мистецтва. Українські місцезнаходження дали цілу серію дуже цікавих знахідок - графічних зображень, малої скульптури, творів живопису. На жаль, в Україні не маємо таких ансамблів печерного (настінного) малярства, якими справедливо пишаються Франція та Іспанія (славетні печери Фон де Гом, Альтаміра та ін.). Але й те, що є, становить величезну мистецьку та історичну цінність. Усі ці зображення, поза сумнівом, мали культовий характер і символічний зміст, розгадати який сучасній людині досить важко.

Зароджується музика. У процесі розкопок Межиріцької стоянки знайдено цілий оркестр ударних інструментів, виготовлених з кісток великих тварин. Не виключено, що існували й духові інструменти з трубчастих кісток (типу сопілок), але вони поки що не траплялися археологам.

Наприкінці стародавнього кам’яного віку (доба епіпалеоліту) людське суспільство ступає новий крок стежкою прогресу. Визначним досягненням епохи стало винайдення лука й стріл, завдяки чому первісні мисливці дістали надійний засіб уражати здобич на віддалі. Це спонукало до принципових змін у способі головної галузі тогочасного виробництва й цим визначило перехід суспільства на новий етап розвитку.

Колективне полювання на великого стадного звіра змінюють індивідуальні лови з використанням нововинайденої зброї. Великі сталі стійбища зникають. Замість них з’являються малі тимчасові стоянки невеликих і рухливих сімейних груп. Оновлюється й характер речового інвентаря. Надзвичайна ретельність обробки кремінних виробів поєднується з малими розмірами їх (так звані мікроліти). Велике надбання епіпалеолітичної доби – приручення собаки, першої свійської тварини в історії, вірного друга людини. Але не можна вважати це за початок скотарства. Пес був передусім помічником мисливця, який міг вистежити, а подекуди і вполювати дичину.

За доби епіпалеоліту в Східній Європі нарешті встановлюється підсоння, близьке до сучасного. Остаточно формуються річкові долини; рослинний і тваринний світ набуває знайомих нам форм. Зникають мамут, носоріг, північний олень та інші холодолюбні тварини. Натомість формується так звана лукова фауна, представники якої - заєць, вовк, лисиця, благородний олень, вепр тощо. Від тієї доби маємо в нашій країні природний ландшафт, в умовах якого відбувався процес формування хліборобства й скотарства - основних галузей господарства, що визначили подальший суспільний поступ.

ІІ. НЕОЛІТИЧНА РЕВОЛЮЦІЯ

Епоха неоліту (нового кам’яного віку) була переломним етапом в історії людства, який називаємо неолітичною революцією. Суть його полягає в переході суспільства від привласнювальних форм господарства (мисливство, рибальство, збирання) до відтворювальних (землеробство й тваринництво). Закінчився період дикунства, почався новий період - варварства, але в різних країнах процес ішов по-різному - залежно від природних умов. Обробляти землю й вирощувати деякі рослини людина навчилася ще в ранній період неолітичної доби. Були то городні культури, насамперед цибуля й часник. Вони відігравали допоміжну ролю в загальному балансі споживання. На перший план землеробство висувається тоді, коли наші предки освоїли польові культури, передовсім злакові: ячмінь, просо, пшеницю, трохи пізніше – жито. З цього починається хліборобство, яке справді означало революційний переворот в економіці осілих народів. Батьківщиною хлібних злаків був Близький Схід. Найдавніші сліди культивізації їх знайдено в Месопотамії та Єгипті. Звідти вони досить швидко поширилися по всіх краях, де для хліборобства були сприятливі умови. На території України найдавнішою знахідкою є черепок з відбитком Зерна культурного ячменю, виявлений під час розкопок неолітичного поселення на південній околиці Києва (колишнє село Чапаївка). Цій знахідці 6-7 тисяч років.

Рівночасно з освоєнням хлібних злаків розвивалася й друга основна форма відтворювального господарства – тваринництво. Подібно до того, як землеробство змогло вийти на авансцену економіки суспільства лише з появою хліборобства, так і тваринництво стало провідною ланкою в господарській діяльності лише з виникненням скотарства, тобто з приученням стадних тварин — великої і малої рогатої худоби, коня. На відміну од хліборобства, процес приручення свійських тварин мав спонтанний характер і йшов рівнобіжно в різних районах Ойкумени; і на терені України знайдено вихідні форми всіх видів худоби, зокрема коня - тарпана, чиї кістки виявлено в стародавніх шарах. Єдину хронологічну ієрархію цього процесу не можна встановити, бо велику й дрібну рогату худобу, коня та свиню приручено приблизно в одну епоху (середній неоліт), певні відхилення в конкретних випадках не змінюють загальної картини. Початки відтворювальних форм виробництва за різних умов спричинювали різні наслідки. У долинах великих річок (Ніл, Тигр, Євфрат, Амудар’я, Сирдар’я, Інд, Хуанхе, Янцзи) — хліборобство забезпечувало високу продуктивність, але потребувало здійснення великих іригаційних робіт (спорудження дамб, копання каналів). Це передбачало колосальні затрати робочої сили (переважно рабської), а щоб забезпечити її, потрібна була певна суспільна організація. Вона й виникла у вигляді примітивної рабовласницької держави типу середньоазійських деспотій (додинастичний та ранньодинастичний Єгипет, шумеро-аккадське Дворіччя, культура Яншао в Китаї; Мохенджо-Даро в Індії та ін) Три головні інституції характеризують цю першу в історії державну структуру: відомство великих громадських робіт, відомство військове і відомство фінансове. На перше покладалася безпосередня організація будівництва. На друге — забезпечення нових контингентів рабської сили у вигляді десятків та сотень тисяч полонених. Третє мало фінансувати заходи як першого, так і другого за рахунок податків з вільного трудового населення. Отже, ці країни (які пішли шляхом рабовласництва) оминули другу стадію: первіснообщинного ладу, яку називаємо варварством. - У місцевостях, де природні умови взагалі унеможливлювали хліборобське господарство, за допомогою тих технічних засобів, що їх мала тогочасна людина (мотика), - основною формою виробництва ставало кочове скотарство. Так було в напівпустельних краях Переднього Сходу (зокрема –на Аравійському півострові), або в широкій зоні євразійських степів. В Україні, на території лісостепової смуги, навпаки, умови для мотичної форми рільництва були дуже сприятливі. Потреби в іригаційних спорудах тут не було, а тому відпадав і стимул для передчасного виникнення державної організації.

Місцеві племена тут успішно розвивалися в умовах первіснообщинного ладу, пройшовши через усі три стадії варварства. Розвиток землеробства передбачав, безперечно, осілий спосіб життя. Це неминуче спричинювало послаблення родових зв’язків і початок формування територіальної (сільської або сусідської) общини. Виникнення її припадає на добу енеоліту (мідно-кам’яного віку), коли польове хліборобство остаточно утверджується як провідна форма господарської діяльності. На території сучасної України ця доба позначена існуванням так званої трипільської культури (назва походить від села Трипілля на Київщині, де було вперше широко досліджено пам’ятки того типу). Формування цієї культури припадає на кінець V — початок IV тис. до н.е. Територія її охоплює Нижню Наддунайщину, Наддністрянщину, басейн Південного Бугу й частково - Середню Наддніпрянщину. Носіями культури були хліборобські племена, які консолідувалися в масштабніше етнічне утворення - нарід - один з попередників (може навіть основний) індоєвропейської етнічної сім’ї, зокрема слов’ян. Трипільська культура має яскраво виявлений хліборобський характер. Носії її вирощували всі основні хлібні злаки - ячмінь, пшеницю, просо, жито. Культивували також деякі городні культури та волокнисті рослини (коноплі). Основним знаряддям обробітку землі була мотика з кам’яним або роговим робочим кінцем. Урожай збирали за допомогою крем’яних серпів, збіжжя обробляли кам’яними зернотерками. Значну ролю в господарському комплексові відігравало тваринництво, що мало присадибний характер. Поголів’я складалося з великої та малої рогатої худоби, коня та свині, яка є надійним показником осілості. Мисливство та інші привласнювальні форми господарства мали менше значення і відігравали допоміжну ролю. Інтенсивно розвивалося ткацтво, високого рівня досягло гончарство. Трипільський глиняний посуд і тепер викликає захоплення якістю виготовлення, багатством та вишуканістю форм, яскравим орнаментом, переважно ритованим (прокреслені лінії та канелюри) і мальованим (червоною, чорною, білою фарбою по ясно- рожевому тлу черепка). Селища трипільської культури - класичний приклад общинного будівництва. Вони вражають нашу уяву своїми розмірами, що часто перевершують масштаби сучасних сіл і навіть міст. Забудовані вони були великими спорудами, що мали дерев’яний каркас і стіни, обмазані глиною. Ця модель будівлі в Україні збереглася аж до середини нашого століття (типова українська хата “у сохи”).

Ідеологічні уявлення трипільських племен порівняно із світоглядом людини палеолітичної доби зазнали істотних змін. Погляд збирачів та мисливців був спрямований униз, на землю, бо від неї залежало їхнє фізичне існування. Тому й боги, що їм вони поклонялися, жили в деревах, у камені, водоймищах. Натомість хлібороб звів свій погляд на небо, з яким пов’язувалася доля врожаю. Воно могло дати нивам рясні дощі сонячне тепло, а могло побити врожай градом або знищити дощенту тривалою посухою. Тож і пантеон божеств змінився: його креатури переселилися на небо. Замість Водяника, Лісовика, русалок з’явилися боги грому, сонця, неба, вітру … Пам’ятками образотворчого мистецтва енеолітичної доби є славетна трипільська пластика - глиняні статуетки, що зображують людину (переважно жінок, рідше - чоловіків) і тварин. Важливу серію творів становить тематичний розпис посуду - тут теж знаходимо малюнки людей і тварин, а також — символічні мотиви, зміст яких не завжди вдається розшифрувати. Усі ці твори мають сакральний характер і відбивають певну систему ідеологічних уявлень ранньохліборобського суспільства. Після мідно-кам’яного віку настає доба бронзи, коли тенденції, породжені неолітичною революцією, сягають найвищого ступеня і зрештою вичерпують себе. Цей період в історії нашої країни відзначається надзвичайною бурхливістю перебігу, зламом, здавалося б, усталених соціальних структур - і формуванням нових. Суспільній стабільності, притаманній енеолітичним культурам, зокрема й трипільській, кладеться край. Замість величезного етнічного масиву, що на всьому обширі свого розселення виявляє дивовижну єдність і зберігає свою добре вироблену характеристику протягом усього часу існування культури, постають, як у калейдоскопі, численні строкаті культурні вияви й типи, різні походженням і етнічною належністю. Маси людності рушають з насиджених місць у далекі мандрівки, освоюють нові терени, витісняючи звідти своїх попередників, стикаються з ними, зливаються, розходяться тощо. Самий тільки перелік тогочасних культурних (і етнічних) утворень, що простежуються в Україні, становить справжню проблему. Ямна й катакомбна культури Нижньої Наддніпрянщини та Надазовщини, так звана багатоваликова культура Середньої Наддніпрянщини, культура шнурової кераміки в західних областях, мегалітична культура західної Волині, культура ноа і так званий фракійський гальштат у Верхній. Наддністрянщині, куштановицька культура Закарпаття, комарівська культура Західного Лісостепу, яка з одного боку стикається і зливається з тшинецькою культурою Південної Польщі, а східним крилом заходить на лівобережжя Дніпра бондарихинська або мар’янівська культура в басейні Сіверського Дінця, зрубна культура східної частини Степу елементи лужицької культури на крайньому заході, висоцька культура на Волино-Подільському прикордонні, сабатинівська, білогрудівська та чорноліська культури в південній частині Правобережного Лісостепу, кизил-кобинська культура Гірського Криму і т.д., і т.ін.– звести всі ці матеріали до єдиної системи, з’ясувати повною мірою взаємодію їх у просторі й часі - річ головоломна. Найголовнішим технічним осягом доби був початок металургії, знайомство людини з металом. Передусім наші предки оволоділи міддю, трохи згодом - золотом, сріблом. Спершу, мабуть, вживалась самородна мідь, що оброблялася методом холодного кування. Пізніше люди навчилися витоплювати метал з руди і тоді на місце холодних способів обробки прийшло ливарництво. Початок металургії - важлива віха в історії суспільства. Але поступ був тривалий. Оскільки мідь - надто м’який метал, непридатний для виготовлення знарядь, на першій стадії, з нього виготовляли прикраси й сакральні предмети (наприклад жертовні ножі). Лише опанувавши мистецтво стопу, додаючи до нього інші метали (олово, цинк, сурму тощо) наші предки дістали бронзу — матеріал, з якого виробляли сокири, серпи, дрібний інвентар (голки, швайки, проколки і т. ін.), предмети озброєння: мечі, вістря на спис та стріли, кинджали тощо. А проте і бронза не могла вповні витиснути з ужитку камінь і протягом усієї цієї доби знаряддя, виготовлені з кременю та неметалічних порід, функціонували поряд з металевими. Лише залізо остаточно подолало камінь як основний різновид сировини.

Серед змін, яких людське суспільство зазнає за доби бронзи найважливішою був перший суспільний поділ праці — хліборобські племена відокремлювались од скотарських. Ця диференціація відповідає певному етапові в розвитку обох форм виробництва. З одного боку, маємо перехід від мотичного рільництва до орного із застосуванням першої найпримітивнішої сохи-розсохи. Вона була суцільно дерев’яною, а тому не дійшла до нас - дерево, як відомо, довго не зберігається в землі Тільки в торфовищах трапилося кілька знахідок (у с.Токарі на Сумщині, у Жабичах на Черкащині, Сергіївському на Стародубщині). Поява сохи сприяла корінному підвищенню продуктивності праці й відкрила перед хліборобами принципово нові економічні обрії. З другого боку - розвиток тваринництва зумовлює остаточне оформлення скотарства. Розмежування цих видів господарської діяльності мало природно-географічне підґрунтя. Лісостеп розвивався на хліборобській основі. Степ - на скотарській. Розподіл праці між орачами і скотарями передбачав виникнення більш-менш постійного міжплемінного обміну, який поступово розширював свій асортимент. До продуктів хліборобства й тваринництва додалися сіль і метал - “два пазурі, які товарне виробництво запускає в тіло натурального господарства”. Поклади солі й руди існують не всюди. Соляний промисел в Україні розвивався переважно в Прикарпатті, хоча, напевно, добувалася й надчорноморсько-надазовська сіль. Родовищ міді в нас практично немає, якщо не рахувати малопродуктивних покладів у районі Бахмута (їх розробляли і в епоху бронзи). Тож в основному стародавнє населення України орієнтувалося на привізний метал - кавказький на сході й трансільванський на заході та півдні. Розвиток виробництва й обміну спричинювався до виникнення нових умов і нових тенденцій. Продуктивність праці досягла такого рівня, коли обсяг вироблюваного продукту істотно перевищував мінімум життєвих потреб людини. Господарство було вже здатне забезпечити одержання гарантованого додаткового продукту, а відтак - нагромадження матеріальних ресурсів у руках конкретних колективів, а то й окремих осіб. Це, своєю чергою, тягло за собою майнову диференціацію і відповідно посутні зміни в соціальній організації суспільства - початок формування панівної верхівки. Родовий лад розкладається. У хліборобів, як уже зазначалося, на місце родової громади приходить територіальна – це було зумовлено осілістю й прикутістю до певних земельних угідь. У скотарів ситуація була інша. Вони аж ніяк не були прикуті до землі. Кочовий характер господарства, робив перманентно актуальною проблему освоєння щораз нових і нових просторів. Тому територіальна громада тут не могла виникнути, вона не мала під собою економічного грунту. На зміну материнській родовій общині прийшла батьківська, або патріархальна.

Ідеться не про втрату жінкою свого панівного становища в первісному колективі (вона його ніколи не мала). Мова йде про втрату жінкою взагалі будь-яких прав, про перетворення її на річ, на власність батька і чоловіка, про позбавлення її можливості й найменшої ініціативи У визначенні власної долі.

Патріархальний деспотизм, що перевершив найгірші форми ранньорабовласницької деспотії, відбився на всіх сторонах життя, спричинившись до духовного поневолення й зубожіння суспільства в цілому. Усі народи, що стали на цей шлях, були приречені тупцювати на місці, закостенівши на патріархаленій стадії розвитку. Жодне кочове суспільство не здужало власними силами прилучитися до цивілізації й зробити наступний крок дорогою поступу – для цього воно мусило рано чи пізно вдатися (хоча б частково) до землеробства й осісти на землі або ж скористатися з чужого історичного досвіду. Такою була доля Євреїв, арабів, скіфів та інших. народів, які починали свій шлях номадами; а надалі ставали осілими хліборобами.

Розклад родового ладу однією зі своїх сторін мав соціальну диференціацію, зародження класового антагонізму. Наявність соціального насильства (держави) обмежувала норму експлуатації і кількість рабів, яка не могла перевищувати кількості вільних. Інакше раби опинилися б у становищі господарів ситуації, Нагромадження багатств зумовило ще один аспект військова організація, і бойова зброя, якої раніше не було (мечі, списи, стріли, кинджали, щити, шоломи, панцирі тощо). Так формувався класичний тип пастуха-воїна з батогом в одній руці й мечем - у другій.

Ця ситуація позначається й на характері поселень (там, де вони існували). Мешканці їх починають дбати за інтереси оборони, споруджуючи примітивні фортифікації. Суспільство стояло на порозі класового й державного устрою.

В умовах бурхливої доби бронзи активно йшов процес етногенезу, тобто утворювання народів. Це - одна з найскладніших проблем стародавньої історії.

Тривалий час поширеною була так звана індоєвропейська концепція з її уявлянням про прамову, пранарід та прабатьківщину. Процес етногонії уявлявся як послідовний поділ пранароду – носія певної прамови – унаслідок розселення за межі первісної прабатьківщини. У радянській історіографії індоєвропейській теорії було протиставлено “нове учення про мову” акад. М.Марра, яке, однак, зазнало нищівної критики у 1950 році. Суть його полягала в тому, що замість руху від початкової єдності до множинності стверджувався протилежно спрямований рух від первісної множинності до консолідованості методом злиття, схрещення, інтеграції. Спільною помилкою обох концепцій було ототожнення процесу глотогенезу (виникнення мов) і етногенезу (утворення народів). Ці два процеси, хоча й щільно пов’язані один з одним, майже ніколи не збігаються. Звідси — потреба виразно розрізняти поняття мовних і етнічних спільностей. Так, мовними предками французів були римляни (носії латинської мови), а етнічними предками — кельтське населення та деякі германські племена (франки). Що ж до загального ходу розвитку, то в етногонічному процесі диференціація і інтеграція діалектично поєднувалися, тим-то зводити всю складність розвитку до однієї якоїсь лінії — небезпечно. Говорити про це доводиться в зв’язку з численними спробами розв’язати проблему індоєвропейців на матеріалах саме доби бронзи. Епоха енеоліту, а особливо бронзовий вік справді виявляє великі, цілком сформовані етнічні утворення міжплемінного типу. І трипільська культура, і ямна, і катакомбна, і лужицька та інші чітко окреслені культури IV-II тис. до н.е. безумовно є археологічним еквівалентом великих етнічних груп, кристалізованих у народи. Однак прив’язувати до них сучасну етнонімічну номенклатуру, шукати якихось “чистих і прямих” генетичних ліній — річ безнадійна. Доведеться, мабуть, примиритися з тим, що ми ніколи не дізнаємося ані імені творців тих численних культур, ані їхньої мови, а тому мусимо задовольнитися умовною номенклатурою (“трипільські племена”, “комарівські”, “ямні” і т.д.). Проте це ще аніскільки не завадить нам цілком адекватно реконструювати історичний, зокрема й етногонічний процес.

ІІІ. СКІФИ

Перше тисячоліття до н.е. має назву ранньозалізного віку. Поява чорної металургії становила величезне технічне досягнення, що мало вирішальний вплив на всі сторони культурного прогресу. Залізо являло собою матеріал такої міцності, що з ним не могли конкурувати ані надто м’яка бронза, ані малопластичний камінь.

Найдавнішу знахідку залізного виробу (амулет) виявлено в труні Тутанхамона - єгипетського фараона XVIII династії (XIV століття до н.е.). Походження того заліза досі не з’ясовано, не виключено, що то:був метеоритний метал.

Батьківщиною чорної металургії вважають Малу Азію. Стародавнє населення півострова - хети - уміли витоплювати залізо ще в середині II тисячоліття до н.е. але тримали своє мистецтво в суворій таємниці. Справжнє поширення нового металу починається десь в ХІ-Х століттях до н.е. З тих часів і ведемо лік залізного віку, зокрема в Україні. Від ХІ-Х століть маємо вже безперечні сліди місцевої продукції крицевого заліза.

На початок залізного віку припадають перші повідомлення письмових джерел про нашу країну та її людність. Маємо на увазі твори античних авторів - Гомера, Гесіода, Гекатея, Есхіла, Піндара та ін. Особливо докладні відомості подає Геродот (V століття до н.е.), який сам відвідав Північну Надчорноморщину.

Першим народом на території України, чиє ім’я ми знаємо, були кімерійці, які жили на півдні нашої країни до VII століття до н.е. Про них маємо лаконічні згадки клинописних текстів та ранньоантичних авторів. Були це племена фракійсько-фрігійської групи (до неї належать сучасні вірмени). Археологічними рештками їх виступають пам’ятки пізньобронзової доби в Надазовщині та Нижній Наддніпрянщині. Кімерійці були переважно скотарями (розводили головно коней), хоча й рільництво не лишилося для них невідомим.

У VIII-VII століттях до н.е. кімерійці переживають свій героїчний період і виявляють неабияку військово-політичну активність. Вони створили досить сильну військову структуру, у якій чільне місце належало кінноті, і робили походи проти Ассирії та інших передньосхідних держав. У VII столітті кімерійському об’єднанню завдали вирішального удару скіфи, що почали свою експансію від Північного Кавказу на захід. Відтоді саме ім’я кімерійців зникає з джерел - вони були почасти винищені, почасти витиснуті з Надчорноморщини, а почасти змішалися із завойовниками. Скіфів узвичаєно вважати за нарід іранського походження. Це неправильно. Іранцями були, правдоподібно, тільки так звані “царські” скіфи, а переважна більшість їх становила особливу етнічну групу, споріднену з іранцями, фракійцями, слов’янами, “-балтами, алародійцями, але не тотожну 3 ними. Територіально Скіфія охоплювала всю степову й почасти - лісостепову Надчорноморщину - від Дунаю до Дону і від морського узбережжя до Києва. Докладний опис її знаходимо в Геродота. Вона поділялася на дві частини: хліборобський Лісостеп і скотарський Степ. Відповідно населення складалося двох груп - хліборобської (скіфи-орачі та скіфи-хлібороби) і скотарської (скіфи-кочовики та скіфи »здцарські”). Крім того, у Скіфії жили ще нескіфські народи, які, мабуть, визнавали владу скіфського царя. На південному заході розташувалися племена алазонів та каліпідів, Прикарпаття займали агатирси, На північному заході — сусідами скіфів-хліборобів були неври, чия територія обіймала Волино-Подільське прикордоння, Західну Волинь та частину й Правобережного Полісся. Терени далі на схід замешкували будини - їхньою країною було Київське Полісся; північно-східну периферію Скіфії займали андрофаги та меланхлени, південно-східну - савромати. Серед цих етнічних груп, безперечно, були й предки східних слов’ян. Скіфи вийшли на кін європейської історії в VI столітті до Р.Х. у зв’язку з походом перського царя Дарія Гістаспа до Скіфії у ході греко-іранських воєн. Цей похід скінчився ганебним провалом, а скіфи здобули славу непереможних. У той час скіфське суспільство досягло стадії остаточного розкладу первісно-общинного ладу й визрівання класових відносин. Протягом VII-V століть до н.е. воно еволюціонувало, переступивши межу державного устрою. Основною клітиною хліборобської Скіфії була територіальна община. Класична пам’ятка її - великі скіфські городища типу Більського або Немирівського. Усі орні землі становили общинну власність, але для обробітку поділялися між окремими родинами; при цьому практикувалися щорічні переділи з метою суспільно- майнової нівеляції.

За умови індивідуального землекористування весь продукт сільськогосподарського виробництва є приватною власністю окремих осіб чи родин і стає джерелом збагачення. Так у надрах первісно-общинного ладу створюються умови для майнового розшарування суспільства, виникає поділ його на багатих і бідних, а відтак і для визиску людини людиною.

Важливим чинником, що прискорив формування класової структури у скіфів, була грецька колонізація Північної Надчорноморщини. Перше проникнення єллінів на узбережжя Понту губиться в глибині віків. Уже найдавніші міфи географічно пов’язані з Кавказом і Кримом (перекази про золоте руно, Прометея, Іфігенію тощо). Проте колонізація, тобто осідання пересельців на півдні нашої країни починається допіру в VII столітті до н.е. (поселення на острові Березань). У VI столітті засновано найбільші колонії - Ольвію (на березі Дніпровсько-Бузького лиману), Тірас (у гирлі Дністра), Боспорське царство (обабіч Керченської протоки), у V ст. — виник Херсонес Таврійський.

Грецькі колонії були полісами, себто містами-державами – замкненими суспільно-політичними організаціями. На новоосвоювані землі пересельці приносили ті порядки, що існували в метрополії, насамперед рабовласництво,

Антична колонізація мала величезний вплив на розвиток Скіфії. Давня Греція стала містким ринком для збуту продуктів, які могло запропонувати скіфське господарство (збіжжя, худоба, дерево, продукти скотарства тощо). Це активно діяло на розширення виробництва; примушувало варварів збільшувати масштаби господарства, підвищувало його товарність. А оскільки на продаж ішли надлишки сукупного продукту, то доконечним наслідком було нагромадження багатства в руках певної частини суспільства. Це, своєю чергою, підвищувало структурність скіфського суспільства та його стратифікацію.

Під впливом греків кочові скіфи почали осідати на землю. Виявом цього стало формування периферії найбільших полісів - Ольвії, Херсонеса, Пантікапея, що створювало додаткові стимули для остаточного оформлення скіфської державності.

Писемні джерела фіксують наявність у скіфів публічної влади царів уже в VIII-VI століттях (зокрема, у зв’язку з походом Дарія); отже, процес формування державності розпочався вже в той час. Проте завершення своє він дістав у IV столітті до н.е., у добу царя Атея, під зверхністю якого опинилася величезна територія Надчорноморщини – від Дунаю до Дону. Столицею того царства вчені вважають Кам’янське городище в районі Нікополя.

Соціальну основу скіфського царства становило рабовласництво, яке, однак, не набуло такого викінченого вигляду, як в античному світі. Воно мало зовнішньо орієнтований характер: рабів скіфи не так утримували у власному господарстві, як продавали на сторону, маючи з цього чималий матеріальний зиск. Археологія переконливо демонструє процес утворення знатного стану в скіфському суспільстві: пам’ятки з всесвітньовідомих царських курганів IV століття до н.е. типу Солохи, Куль-Оби, Гайманової Могили, Товстої Могили та інших наочно відбивають появу місцевої знаті. Антична цивілізація справляла активний вплив і в царині духовного життя. Окремі представники скіфської суспільності їздили до Греції, здобували там освіту, часто досить високу, та самі лишили помітний слід у сфері творчого життя. Наприклад, Анахарсіс, що жив у VI столітті до Р.Х., був особистим приятелем афінського реформатора Солона, написав кілька філософських творів, що мали широку популярність у греків. Завдяки їм цей скіфський філософ увійшов у коло найвидатніших мудреців старожитності. Скіфська культура становить своєрідний стоп місцевих традицій зі складниками античної цивілізації. Це стосується культу — поганський пантеон Скіфії досить точно збігається з пантеоном еллінським. Зевсу тут відповідає Папай, Деметрі — Апі, Аполлонові - Гойтосір, Афродіті — Аргімпаса, Посейдонові — Фагімасад, а Бог війни Арес навіть зберіг своє ім’я. Почесне місце на скіфському Олімпі належало й деяким героям грецької міфології, зокрема Гераклові, що виступає персонажем скіфських переказів. Поєднання місцевих, власне скіфських, і античних традицій бачимо й у царині образотворчого мистецтва. Так званий “звіриний стиль” - одне з найяскравіших мистецьких явищ класичної старожитності – поєднується з реалізмом, властивим грецькому мистецтву. Конкретним виявом такої контамінації є скіфська торевтика - зображення на славнозвісних вазах з Чортомлицької Могили, з Куль-Оби, Гайманової Могили, на гребені із Солохи або пекторалі з Товстої Могили. Реалістичний характер цих зображень примушує дослідників уважати їх за твори грецьких майстрів з Херсонеса чи Боспора, а відтак - пам’ятками не скіфського, а античного мистецтва, З цим не можемо погодитися. Маємо ствердити радше залежність периферійно-грецького стилю від варварських традицій та уподобань. Очевидно, воля замовника в кожному конкретному випадку була вирішальним чинником, що визначав тематику, стиль і образ. IV століття до н.е. в історії Скіфії - період найвищого піднесення її. Однак поступово назріла криза, що охопила всю Грецію та залежні від неї країни, поміж них - Надчорноморщину. Після блискучого “віку Перікла” настає складна тривожна епоха, позначена глибокими суспільними катаклізмами. Пелопонеська війна, що закінчилася розпадом Афінського союзу, наочно продемонструвала соціальну деструкцію. Піднесення Македонії означало докорінну зміну політичної орієнтації. Усе це відбилося на становищі Надчорноморщини - аж до походу македонського війська на чолі з полководцем Зопіріоном у Скіфію. А втім то був малозначний епізод, примітний для нас лише безпосередньою причетністю до епопеї Олександра Великого.

Криза проявлялася передусім у розкладі рабовласницької системи, протистояти якому рабовласницькі держави вже не спромоглися, У III-II столітті до н.е. грецькі поліси в Скіфії уражує тяжке лихоліття, добре описане в декреті на честь Протогена – ольвійського громадянина, що мав неабиякі заслуги перед містом. Ця пам’ятка датується кінцем III — початком II століття до н.е. і правдиво змальовує тогочасну обстановку як у самій Ольвії, так і в Надчорноморщині взагалі.

Господарський стан і нестатки (особливо збіжжя) в місті були тяжкі; а це спричинювало загострення соціальної боротьби. Ольвії загрожували численні варварські племена, від яких доводилося відкуповуватися дарунками та даниною. У середині І століття до н.е. цей поліс потрапив під владу скіфських царів, а через століття зазнав жахливого спустошення гетським військом царя Буребісти. Після тієї інвазії територія міста зменшилася майже вдвічі. Отож, археологи виразно відмежовують Ольвію догетську від Ольвії післягетської. Скрутні часи переживають у III-II століттях до н.е. Боспор, Херсонес та інші античні центри Надчорноморщини. Свого апогею криза дійшла в зв’язку з вторгненням сарматів.

Це був нарід іранської сім’ї й до початку міграції на захід залюднював степові простори Нижньої Надволжанщини. Там їх знав ще Геродот. Найбільшими племінними групами були меоти, язиги, алани, аорси, рексолани, а надто - савромати, які дали ім’я цілому народові.

У III столітті до н.е. сармати створили досить потужну військову організацію, здатну завдати відчутного удару таким могутнім суспільним утворенням, як Скіфське царство. Тоді вони переживали свій героїчний період, на щабель відстаючи за рівнем історичного розвитку від скіфів, які ту стадію минули в VIII-IV століттях до н.е. Основну економічну базу сарматів становило кочове скотарство, але, опинившись серед хліборобів Східної Європи, вони й собі почали осідати на землі.

Головні наслідки навали сарматів мали передусім політичне значення. Скіфському царству було завдано тяжкого удару, за чим ішли демографічні зрушення: прибульці змішалися з аборигенами, утворивши новий етнічний стоп (пізніше його названо готами). Як суспільна організація Скіфська держава витримала випробування, але територія її значно зменшилася. Було втрачено панування над Лісостепом з його хліборобським населенням. Та й частина Степу вийшла 3-під влади скіфських царів. Тепер територія царства обмежується Нижньою Наддніпрянщиною і Тавридою. Столицею нового об’єднання стало місто Неаполіс у Криму (сучасний Сімферополь). А проте поступово становище Скіфії стабілізується, хоча й короткий час. На межі III і II століть до н.е. вона знову починає являти експансіоністські тенденції. Зокрема, скіфи прагнуть встановити (точніше відновити) панування над грецькими містами. У II столітті Ольвія змушена була визнати зверхність скіфської держави й навіть карбувала монету із зображенням їхніх царів. Свого найвищого піднесення в кримський період своєї історії Скіфія досягла в II столітті до н.е., за царів Скілура й Палака. Саме в цей час починається активний наступ проти Херсонеса. Боспора, що мав зосередити в руках Неаполіса владу над цілою Тавридою. Але саме цей замах виявився фатальним. Перелякані херсонесці звернулися з проханням допомогти їм до Понтійського царства, що виникло на території Малої Азії і тоді саме увійшло в силу. Втручання понтійського царя Мітрідата Євпатора, який у 110 році до н.е. вирядив до Криму своє військо, урятувало Херсонес від негайного захоплення скіфами. Однак критичним лишалося становище на Боспорі, тож понтійська інтервенція поширилася й на Східну Тавриду. Але тут події ускладнилися внаслідок повстання під проводом Савмака. У літературі його оцінювали по-різному: вважали палацовим переворотом, що мав на меті усунути царя Перісада з престолу, виявом класової боротьби рабів проти рабовласників, національно-визвольним рухом місцевого скіфо-сарматського населення проти боспорської зверхності. У дійсності тут, очевидно, перепліталися різні тенденції, через що й створена повстанцями “держава Сонця” виявилася нежиттєздатною і була ліквідована 107 року понтійським військом на чолі з Діофантом. Події 110 - 107 років на Боспорі остаточно поклали край скіфській експансії. Щоправда, саме Скіфське царство ще існує протягом двох перших століть н.е. Після падіння Понтійського царства, розгромленого в І столітті до н.е, римлянами, воно навіть спромоглося на певне піднесення. Зокрема, формально відновило своє панування над сплюндрованою гетами Ольвією. У I-II століттях н.е. тут знову карбують монету з іменами скіфських царів. У Добруджі (так звана “Мала Скіфія”) утворилося нове скіфське об’єднання, чия територія охоплювала пониззя Дунаю та Дністра з містами Тірас, Одес, Томі.

Однак то вже було конання. Рабовласництво, що становило соціальні підвалини скіфської держави, віджило своє в масштабах усієї Ойкумени. Воно вже не відповідало потребам доби і мало поступитися місцем новому, прогресивнішому, феодальному ладові. Разом з рабовласництвом мусила загинути й створена ним політична надбудова. Могутня державно- бюрократична машина Римської імперії могла ще затримати й на деякий час відтягти неминучу загибель приреченого ладу. Але Скіфія не пережила ту соціальну систему, якій завдячувала своїм виникненням, розквітом і занепадом, На порозі стояла нова доба середньовіччя з притаманними їй особливостями.

Десь на зламі II-III століть н.е. Скіфське царство остаточно припиняє своє існування. Самі скіфи, звичайно, не зникли з історичного кону. Так само не зникли й ті закономірності, що породили скіфську державність. Проте вони змінили свою соціальну природу. Протягом III-IV століть у Північній Надчорноморщині формується нове державне об’єднання, набагато сильніше за Скіфію в її кримський та добрудженський періоди – Готське королівство, головним деміургом якого були скіфи. Та це об’єднання належить уже іншій добі - добі феодалізму.

IV. АНТСЬКЕ ЦАРСТВО

Проблема походження слов’ян має величезну літературу. Тривалий час її дебатовано в рамках класичного індоєвропеїзму - дослідники шукали прабатьківщину заслов’янського народу, носія слов’янської прамови. Ту батьківщину, звідки наші предки ніби розселилися на широких просторах Центральної і Східної Європи. Значним кроком уперед була автохтонічна теорія, згідно з якою процес слов’янського етногенезу розвивався на величезній території від Середньої Лаби до Середньої Наддніпрянщини і від Балтійського до Чорного морів; на цьому терені слов’яни вважалися автохтонами. Зокрема, і серед населення Скіфії вчені вбачали наявність слов’янського етнічного елементу (неври, будини, і хліборобські власне скіфські племена). Від рубежу нової ери слов’яни виступають у писемних джерелах під назвою венедів. Їм відповідають археологічні пам’ятки зарубинецької і пшеворської культур (I ст. до н.е. — I ст. н.е.), що охоплюють верхню частину басейну Одри, майже всю Надвіслянщину, Середню та Верхню Наддніпрянщину, Верхню Надбужанщину. В басейні Дністра в той час жили племена липицької культури, з якими пов’язуються найдавніші згадки етноніма “слов’яни” (у Птоломея, автора І. ст. н.е.). Епоха близько рубежу нової ери була позначена римською експансією на північний схід, себто, на територію сучасної України. Наступ цей ішов двома шляхами - через Понтійське царство (Мала Азія) - до Надазовщини й Кавказу, і через Нижню Наддунайщину та Наддністрянщину - у Дніпровське пониззя. Поступово всі античні центри Надчорноморщини опинилися під владою римлян - Тірас, Ольвія, Істрія, Херсонес, Одесос та ін. У 106 році римський імператор Траян завоював Дакію (нинішню Румунію), тож кордони імперії перемістилися впритул до теренів, зайнятих східними слов’янами. Це мало далекосяжні наслідки для наших предків.

У III столітті нашої ери в південній (лісостеповій) частині Східної Європи формується велика східнослов’янська група племен, яка в пізньоантичних джерелах має назву “анти”. Разом із спорідненими склавинами вони займали величезні простори від Грону та верхньої Одри на Заході до Сейму на сході. На цій території в II — початку V століття існувала черняхівська культура, пам’ятки якої відбивають дуже високий для свого часу рівень соціального розвитку. Ця культура утворилася на базі трьох основних складників – південної частини зарубинецької культури в Середній Наддніпрянщині та в басейні Південного Бугу; південної частини пшеворської культури в Надвіслянщині й у верхоріччі Одри; липицької культури в Наддністрянщині, Крім того, певний внесок в її кристалізацію зробили також скіфо- сарматські племена на сході та кельтські на заході (головно в Закарпатті). Етнічна належність черняхівської культури викликала жваву дискусію, що не припиняється дотепер, але, по суті, єдиною концепцією, яка може претендувати на переконливість, залишається слов’янська. Збіг хронології та територіальної визначеності дає підстави ототожнити -носіїв черняхівської культури з антами і склавинами.

Ще наприкінці минулого століття М.Грушевський висловив гіпотезу, згідно з якою термін “анти” є тогочасною назвою українців. Ця думка виглядає цілком правдоподібно, але потребує певного уточнення. Зокрема, безпосередніми предками українців були не тільки племена черняхівської культури, а й населення Полісся - пізніші деревляни та сіверяни. Тому ставити знак рівності поміж антами і сучасним українським народом не можна: це означало б спрощення дійсного етногенічного процесу.

Черняхівські пам’ятки виявляють надзвичайну типологічну витриманість та подібність, у цьому вони нагадують трипільські. Абсолютна більшість поселень існувала протягом усього часу функціонування культури, причому вигляд їх майже не змінювався. І хоч навколо докладної інтерпретації їх точаться суперечки, вони не мають принципового значення. Те саме - поховальні. комплекси й комплекс речових знахідок. Отже, ідеться про період соціальної статики, коли новоутворювані системи зв’язків демонструють відносну сталість і відстояність життєвих умов. Основою економіки антських племен було орне хліборобство, Для обробітку землі застосовували соху із залізним наконечником та плуг із залізним лемешем і череслом. Він не тільки розпушував орний шар грунту, а й перегортав його. Поява залізного плуга активно сприяла підвищенню продуктивності хліборобської праці.

Врожай збирали серпами та косами; зерно мололи за допомогою ротаційних жорен, виготовлених з твердих порід каменю. Анти вирощували всі основні хлібні злаки, як ярі, так і озимі. Окремо відзначимо наявність гречки - дуже важливої культури, що до недавнього часу вважалася порівняно пізнім осягом рільничого господарства (XIII-XIV ст.). Поряд з хліборобством розвивалося тваринництво у формі приселищного стада. Знахідки кісток дають змогу визначити його склад. На першому місці стоїть велика рогата худоба, далі йдуть дрібна рогата худоба, свиня, кінь. Один раз трапилися кістки віслюка. Високого рівня досягли основні види ремісничого виробництва - видобуток і обробка заліза, гончарство, склоробство, золотарство, обробка дерева, кості та рогу, каменю. Археологам відомі численні майстерні - залізоробні, ковальські, ювелірні, гончарні тощо. Близько рубежу нової ери відбувся другий суспільний поділ праці: ремесло відокремилося од сільського господарства. Із середовища недиференційованих виробників почали виділятися фахівці в певній сфері виробництва - гамарники, ковалі, гончарі, ювеліри тощо. Вони працювали на продаж, вимінюючи за свої вироби продукти інших галузей ремесла, хліборобства; тваринництва. Відтак виникає товарне виробництво, орієнтоване на ринок, а водночас і більш-менш регулярна торгівля, яка досить швидко набирає характеру грошової. Матеріальною пам’яткою її виступають численні “знахідки римських монет, переважно срібних динаріїв другої половини І та II століть. Основний приплив їх припадає на час римського панування в Дакії. Від кінця П століття, у зв’язку з кризою, що охопила імперію, та втратою нею наддунайських земель, надходження римського срібла різко скорочується, а надалі взагалі припиняється. Проте повноцінний динарій династії Антонінів ще довго тримається в обігу (щонайменше в ПІ-У ст.). Ці монети наші предки одержували як плату за продукти місцевого виробництва, передовсім за хліб, бо саме в ньому імперія відчувала найбільшу потребу. Але римське срібло використовувалося для потреб не тільки зовнішньої, а й внутрішньої торгівлі. Саме відокремлення ремесла од сільського господарства і виникнення постійного внутрішнього ринку. Зумовили приплив іноземної монети на антські землі; без цього торгівля слов’ян з античним світом мала б натуральний характер, як. це було за попередньої скіфської доби. Господарський поступ спричинився до серйозних змін і в соціальній структурі слов’янського суспільства. Саме в цей час наші предки зробили вирішальний крок до класового устрою - але зовсім іншого, ніж це було в Скіфії. Ішлося про формування не рабовласницької формації, а феодальної. Останній оплот невільництва - Римська імперія - увійшла в смугу глибокого розкладу, що врешті призвів її до катастрофи.

Соціальне розшарування в надрах антського суспільства в умовах панування індивідуального господарства йшло швидкими темпами. Общинний лад розкладався. Переділи орних земель відбувалися нерегулярно, а то й зовсім ігнорувалися. Окремі (найміцніші економічно) сім’ї виходили із системи. переділів, погоджуючись на гірші ділянки; але за умови постійного володіння. Вони залишали великі общинні села й засновували хутори поблизу своєї ріллі. Ця хутірна (або мизна) форма землеволодіння логічно вела до виникнення приватної власності на землю.

Характерний приклад хутірського (фермерського) обійстя демонструє двір, розкопаний в с. Леськи на Черкащині. До того комплексу входили: великий житловий будинок з чотирьох кімнат, льох, три приміщення для великої та дрібної худоби, два виробничі об’єкти, гноїще й клуня.

Прогрес у виробництві поглиблював майнове розшарування. Численні скарби римських монет (що налічували сотні й тисячі екземплярів) - наочне свідчення того процесу. Це був надлишковий продукт, що не споживався і не вкладався в розширене відтворення, а перетворювався на гроші й зберігався як вияв багатств. У середині І тисячоліття н.е. на наших землях починає з’являтися естетична форма скарбів, що складалися з . Ювелірних виробів. Соціальне розшарування антського суспільства однією зі своїх підвалин мало поглиблення визиску людини людиною. Грецькі автори. засвідчують, що в ході Балканських воєн VI століття анти й склавини захоплювали десятки й сотні тисяч полонених; яких обертали на рабів. За деякими даними, у наших предків у Той час існувала работоргівля. Однак рабовласництво тут не набрало завершеного характеру. Переважала інша форма залежності, м’якша порівняно з рабством. Це були зародки феодальної системи.

Соціальна диференціація давньослов’янського суспільства зумовила зародження державної структури й формування перших політичних об’єднань типу примітивних імперій. Близько П століття н.е. утворилися два великі об’єднання такого типу - Антське на сході й Склавінське – на заході. На чолі тих утворень стояли зверхники - царі, оточені можновладцями. Деяких ми знаємо на ім’я (царі Бож, Ардагаст, Мусокій; дипломат Межамир; полководці Добрагаст, Всегорд, Пирогаст та ін.). Влада царів не була абсолютною. Давні автори підкреслюють демократизм антів, які, за їхнім твердженням, ,живуть у народоправстві”. Тут маються на увазі народні збори - віче, яке обмежувало царські прерогативи. Військова справа перестала бути функцією всього дорослого населення: на зміну оголовному озброєнню всіх здатних тримати меч прийшла професійна дружина - прообраз лицарського стану. Отже, можемо твердити, що початки української державності ведуть нас саме в антські часи. Середина І тисячоліття н.е. становила собою надто бурхливу добу, що не випадково дістала назву великого переселення народів. Рівночасно з формуванням Антського царства в степовій Надчорноморщині виникає інше велике об’єднання державного типу - Готське королівство. Населення Готії становило складний конгломерат різних походженням та етнічною належністю етнічних груп, серед яких головне місце належало нащадкам скіфів. Завдяки цьому етноніми “скіф” і “гот” в античних джерелах виступають як синоніми. Отож, Готське королівство можна б уважати за спадкоємця Скіфського царства, але ототожнювати ці два утвори неможливо, оскільки вони мали зовсім різну соціальну природу - рабовласницьку в одному випадку і феодальну – в другому. З погляду історичного готське об’єднання було системою, цілком аналогічною антському союзові. Обидва відігравали ролю провідної політичної сили в Східній Європі й визначали головні напрями суспільного розвитку. Стосунки між ними були цілком нормальні, а часом навіть союзницькі. Анти ще в III-IV століттях почали просуватися на південь, до надчорноморських степів, що фіксується появою там пам’яток черняхівського типу. Цей рух мав характер мирного розселення: прибульці осідали переважно в селищах, які на той час уже існували. У III столітті починаються так звані Готські (або Скіфські) війни проти римського панування, що призвели до остаточної втрати завойовниками Дакії. Основною рушійною силою були готи, але й слов’яни брали в них активну участь. Археологічним виявом того руху виступають черняхівські пам’ятки в Нижній Наддунайщині: лівобережжя річки протягом III-IV століть освоїли переважно наші предки. Ситуація в Східній Європі докорінно змінюється наприкінці IV століття у зв’язку з гунською навалою. Батьківщиною гунів була Центральна Азія - Забайкальщина та прилеглі райони. Зві вони почали свою казкову мандрівку, що завершилася на . просторах Північно-Східної Франції. Упродовж першої стадії міграції гунська хвиля захопила численні тюркські Племена, які асимілювали первинне, власне гунське ядро. А на прикінцевій стадії, що почалася в Східній Європі, у складі гунської орди були й слов’яни.

У Північній Надчорноморщині гуни з’явилися в 375 році й завдали жорстокого удару Готському королівству. Протягом наступного десятиліття воно було розгромлене й розпалося. Під тиском наїзників готи залишили Надчорноморщину й рушили на захід. Частина їх під проводом Атанаріха відійшла до. Трансільванії, друга на чолі 3 Фрітігерном перенеслася за Дуна і, за згодою імператора Валента, оселилася там. Інакше складалися відносини з гунами в антів. Слов’янські землі в лісостеповій та лісовій зоні лежали осторонь напряму гунської навали, а тому мало потерпіли від неї. Найбільше маємо підстави твердити, що анти були союзниками гунів, і цим пояснюється збройний конфлікт антського царя Божа з готським королем Вінітаром. Ця сутичка зумовила трагічний для обох сторін фінал. Божа, який зазнав поразки, готи захопили в полон і стратили разом із синами й найбільшими можновладцями; але ця перемога виявилася пірровою: гунський цар Баламбер негайно пішов проти готів і завдав їм вирішального удару.

Це був початок кінця. Готське королівство припинило своє: існування: У Надчорноморщині лишилася невеличка частина ще недавно великого народу, притиснута до Гірського Криму (відома під назвою кримських готів). Слідом за розбитими готами рушили на захід і гуни, наганяючи жах на європейські народи – аж доки в 451 році об’єднане військо європейських країн, очолене римським полководцем Аецієм та готським королем Теодоріхом Великим, не поклало край експансії. на Каталаунських полях у Шампані. Після тієї поразки гунська імперія розпалася, а самі гуни розпорошилися на просторах Центральної і Східної Європи, де змішалися з другою хвилею тюркських кочівників - болгарами.

Навала гунів і розгром готської держави мали несподівано позитивний вплив на стан Антського царства, яке залишилося єдиною провідною силою в Східній Європі. Тому саме на. післягунські часи припадає найвище піднесення східнослов’янської держави. Про антів і склавинів пишуть багато авторів тієї доби (Прокопій, Агатій, Менандр, Псевдомаврикій, Феофілакт, Йордан, Феофан, Йоан Ефеський та інші).

В історії Європи V століття було одним з найкарколомніших періодів. Саме тоді загинула Західноримська імперія під натиском варварських народів. Натомість Східноримська (Візантійська) вистояла і, змінивши свою соціальну природу, в VI столітті відродилася як феодальна країна. Після ліквідації строкатої гунської імперії Візантія стає головним контрагентом Антського царства, яке від початку VI століття виявляє неабияку воєнно-політичну активність. Анти й склавини, своєю чергою, починають широкий наступ на балканські володіння імперії — так звані Балканські війни, що почалися суцільним ослов’яненням Нижньої Наддунайщини та Північних Балкан. Цей рух пройшов дві стадії. У першій половині VI століття слов’янський наступ мав характер сезонних виправ. Наші предки переходили через Дунай, вторгалися у візантійські володіння, захоплюючи здобич і полонених, а восени поверталися додому. До війни 550-551 років вони жодного разу не зимували на правобережжі Дунаю. Війна 550-551 років стала поворотним моментом. Відтоді характер слов’янської інвазії змінюється — починається масове слов’янське розселення на правобережжі Дунаю та колонізація Балкан. Протягом кількох наступних десятиліть північна частина Балканського півострова повністю слов’янізується (сучасні Болгарія і Югославія). Окремі слов’янські колонії виникли на Пелопоннесі і навіть у Малій Азії. Візантійська адміністрація скоро зрозуміла вигоду від цієї експансії. Слов’янське розселення допомогло розв’язати одну з найпекучіших проблем, що стояли перед імперією, — демографічну. Пересельці осідали на спустошених і знелюднених бурхливими подіями попереднього століття землях і сприяли економічному відродженню країни. Саме завдяки тому, що Візантія виявила мудрість, не протидіючи варварській колонізації (не тільки слов’янській), а навпаки, сприяючи їй, вона здужала пережити велике переселення народів, подолати внутрішню кризу й вийти з неї оновленим феодальним суспільством. Наприкінці 50-х років до Східної Європи наринула нова хвиля номадів - авари. Був то нарід уйгурського походження, що вийшов з Центральної Азії і в 558 році опинився на Північному Кавказі. Тут нові завойовники завдали тяжкої поразки антам, після чого вдерлися до надчорноморських степів. Протягом десяти років (558-568) їхні орди пройшли через степовий коридор пониззя Дунаю до Трансільванії, де заснували свою державу - каганат. Поява нової, третьої сили ускладнила загальну ситуацію в Східній Європі. Авари заявили претензію на зверхність над слов’янами. Почалася тривала смуга слов’яно-аварських воєн, що тяжко відбилися на становищі наших предків. Склавини таки потрапили під аварську владу; анти, що діяли в союзі з греками, відстояли свою незалежність, але це далося їм дорогою ціною. Антське об’єднання не витримало ворожого натиску й розпалося.

Через це саме ім’я антів зникло зі сторінок античних джерел (остання згадка – 602 р.). Звичайно, щезнути з лиця землі без сліду цілий нарід не міг. Але на певний час анти втратили значення провідної політичної сили в Східній Європі. Тому візантійці перестали цікавитися ними, тим більше, що й сама імперія вступала в період глибоких соціальних потрясінь. Цим завершується антський період в історії східних слов’ян. Розпад першої східнослов’янської держави, зрозуміло, не означав ліквідації тих історичних умов, які її породили. Процес класоутворення в давньослов’янському суспільстві йшов далі, і замість Антського царства на його руїнах досить скоро виникає нове політичне утворення – значно більше й могутніше – Київська Русь.

V. КИЇВСЬКА РУСЬ

Перша проблема, яка постає перед нами у зв’язку З означеною темою, - це походження Русі. Протягом тривалого часу вона породжувала гострі суперечки. Дискусія виникла ще у XVIII столітті, коли в стінах Петербурзької Академії наук було висунуто концепцію норманізму. Її творцем слід уважати Г.С. Байєра, хоча найчіткіше формулювання запропонував у своїй дисертації Г.Ф. Міллер. Як відомо, цей виступ зазнав рішучої критики М.Ломоносова. На першій стадії дискусія точилася навколо другорядного питання - походження назви “Русь”. Однак далі на перший план вийшла набагато важливіша проблема - походження Київської держави, яку проголосили утвором скандинавських зайд.

Справді, наприкінці І тисячоліття н.е, скандинави виявляли неабияку воєнно-політичну активність, що поширювалася трохи не на все європейське узбережжя – Францію, Німеччину, Англію, Іспанію, Італію і т.д. Наша країна не залишилася осторонь цього процесу.

“Ідеологічною підставою розвиненого норманізму стала”Теорія родового ладу” (С.Соловйов, К.Кавелін та ін.). Прибічники її протиставляли родовий лад державному, гадаючи, що держава була принесена на Русь у середині IX століття внаслідок норманського завоювання, причому панівна верства тут .. складалася коли не виключно, то переважно з варягів. Нині цю концепцію можна вважати за спростовану. Немає сумніву, що нормани в IX-XI століттях відігравали на Русі активну політичну ролю. Безперечне й скандинавське походження Рюрикової династії. Але абсолютно хибною є тенденція, визнавати норманських авантурників за деміургів давньоруської держави. Насправді ця держава виникла задовго до IX століття, внаслідок органічного розвитку східного слов’янства - формування тут класового устрою. Був то процес складний і Тривалий, що розвивався в рамках загальноєвропейської традиції.

ЗМІСТ

• Передмова
• I. Першопочатки людського життя в Україні
• 2. Неолітична революція
• 3. Скіфи
• 4. Антське царство
• V. Київська Русь
• 6. Феодальна роздробленість
• 7. Перше Українське королівство
• 8. Друге Українське королівство
• 9. Козацтво
• X. Національно-визвольна боротьба
• 11. Гетьманщина
• 12. Руїна
• 13. Ліквідація автономії
• 14. Україна — колонія царату
• 15. Знесення кріпацтва
• 16. Індустріальна доба
• 17. Центральна Рада
• 18. Громадянська війна
• 19. Соціалістичне будівництво
• 20. Культурна революція
• 21. Друга світова війна
• 22. Постіндустріальна епоха
• 23. Розгорнуте будівництво комунізму
• 24. Застійний період
• 25. Перебудова
• Спогади про майбутнє (Післямова)